Серія "Моє місто"

І. Бондарев, уп. "Станиславівські ратуші" (№ 33)

Рік:2011
Обкладинка:м'яка
Видавництво:"Лілея-НВ"
Місто:Івано-Франківськ
Кількість сторінок:144
ISBN:978-966-668-246-1
35,0 грн.
шт.
Деталi

 

       Свого часу її увінчували архангел та двоголовий австрійський орел. Вона горіла у «мармулядовій пожежі» і здригалась від німецької вибухівки. В її підвалах сиділи опришки та Іван Франко. Вона довго була найвищою будівлею міста, а сьогодні єдина в Україні має позолочений купол. Її зображення можна побачити на конвертах, поштівках, календариках, на значках, медалях, у випускних альбомах, телезаставках та на коробках із сірниками і цукерками. Вона – це наша Ратуша!

 

 

Про ратушу

Моє найперше враження від міста чи містечка в рідному краю – чи є у ньому ратуша. Для мене, як дослідника складних взаємин усередині міських соціумів останніх двохсот років, це визначальна обставина. Бо саме розуміння того, як довго присутня у «населеному пункті» ця споруда, свідчить про невидимо-уявну, однак справжню, не приписану, належність міста і його містян до європейської цивілізації. Тому-то як далеко сягають ратушеві вежі в нашому краї, так, очевидно, далеченько пролягають лінія/кордон певних культурних вартостей, архітектурних вимислів і, що важливо, належно упорядкованого міського життя. Так було, так, імовірно, мусило б бути тепер – у добу, коли попередні знання з історії і культури наших міст посіли своє місце в академічному дискурсі, а нові – ще не витворені – десь на марґінесі нашого щобудня. Та й і вони майже не потрібні пересічному містянинові, котрий у турботах про хліб насущний уже не має ані часу, ані бажання, щоб з’ясувати власну минувшину, віднайти своє коріння, свій культурний і світоглядний код. Останнього, нерідко, повністю знищено.

Насправді ж розуміння цього – конечна вимога нашого часу. Передусім для встановлення нібито банальної істини про час і обставини з’яви неодмінної домінанти, такого собі охоронця, історичного європейського міста чи містечка, про її (ратуші) відомих і не дуже будівничих, як і про її першопризначення, а якщо пощастить – про події, які відбувалися всередині чи пак під нею. Бо кожна ратуша – це візуалізований паспорт місцевості, її, сказати б, історична метрика. Щоправда, з різними записами (щасливими і трагічними), чужими дописами, «вставками», «вклейками», вирваними розділами і замальовано-закресленими рядками. Таких метрик деякі міста і містечка мали декілька: чи то через руйнування (самостійне і не без «допомоги»), зміну господарської та культурної політики, через бажання і смаки власника, і вже дуже рідко – громади містян. А що будь-яка ратуша зазвичай була найвищою спорудою в середмісті, а в місті й поготів, то її прикметою були й цивільні, й мілітарні, й суто рятувальні функції.

Сьогочасні ратуші в нашому краї – це мовчазні, але не німі свідки нашого історичного наближення на кілька кроків до, як би нині мовили, загальноєвропейських стандартів. Це – й пов’язані з ними надання привілею міського врядування (т. зв. маґдебурзького права), унормування санітарно-гігієнічних приписів (насправді чи не найперший позитив того часу – побудова громадської лазні), реґулярне скликання міської ради (т. зв. маґістрату), пряме і відкрите представництво громади містян (хоча й тут не обходилося без того, що заможніші і привілейованіші верстви містян-неукраїнців домінували в містах і політично, й економічно, і релігійно кілька сторіч поспіль), а також міське судочинство (аж до виконання покарань на Ринковій площі).

Як же ж не згадати факт, що вручення найславетнішої Нобелівської премії відбувається у стокгольмській ратуші, зайвий раз підкреслюючи відкритість і публічне призначення цієї громадської споруди.

Коли нині часто «заговорюємо» тему про наведення ладу у власному домі, використовуємо «риторику євростандартів». Ці правила чи то інструментарій задля і для реформ інші нації вже давно завчили/використали. Йдеться ж не про багатший чи бідніший «євроремонт» у цілій державі, окремих області і районі, місті чи селі і, нарешті, власній домівці. Ми потребуємо нової громадської будови, нових ратуш, хай тепер і символічних. Це свідчення того, що ми як нація прагнемо рівних «квадратних метрів» у спільній європейській багатоповерхівці, а не новітній євроазійській комуналці. Власне кажучи, й пошук основ нашого національного врядування має відбуватися за нашої активної громадянської позиції, розуміння Франкового, що за кожним із нас «міліонів стан стоїть, і за долю міліонів мусиш дати ти отвід». Історичну відповідь на запитання, чи збудували ми вже свій власний дім у власній державі, чи тільки його підвалини, дамо не скоро – не будьмо фантастами. Проте вже нині ми можемо і мусимо шукати відповіді на непривітні питання основ наших розпорошених ідентичностей навіть через уважне вивчення історії рідного міста.

У пропонованій увазі активної спільноти містян збірці – нова «порція» добротного краєзнавчого сніданку. Головна страва – складний і загадковий феномен історичних станиславівських ратуш. Остання з них, на щастя, ще видніється у середмісті Івано-Франківська, яке поволі, цинічно та не без успіху всі ми разом спотворюємо – хто моральним гальмуванням, а хто й матеріалізуючи власні, часто нереалізовані дитячо-юнацькі мрії і бажання у формі архітектурних гібридів і геометричних почвар, а то й просто несмаку.

Нова книжечка з уже леґендарної, справді народної (бо дешевої) серії «Моє місто» не дає усіх відповідей на мої і ваші запитання про історію станиславівських ратуш, але вкотре у шляхетний спосіб закликає любити рідне місто, його пам’ятки і бути не голослівними, але цілком компетентними патріотами Івано-Франківська.

       Іван Монолатій


Коментарів ще не додавалось!

Для додавання коментарів
увійдіть на сайт або зареєструйтесь!