Серія "Моє місто"

Іван Бондарев "Слідами забутих пам'ятників" (№ 36)

Рік:2014
Обкладинка:м'яка
Видавництво:"Лілея-НВ"
Місто:Івано-Франківськ
Кількість сторінок:108
ISBN:978-966-668-336-9
35,0 грн.
шт.
Деталi

Після прочитання цієї книжки ви будете знати, хто відбив носа пам’ятникові Міцкевичу, скільки статуй Сталіна було у Станіславі і де в самому центрі Івано-Франківська стоїть велика скульптура Аполлона.

Нова книжка Івана Бондарева – це історія міських пам’ятників усіх часів та епох.

 

тіні не наших предків

Пам’ятники як люди. Народжуються від майстерності чи бракоробства їх творців, живуть, як уже їм визначила доля, хворіють і страждають від природних катаклізмів та набутих вад, і, врешті, відходять у свої, пам’ятникові, засвіти – од часу, руйнувань і знищень, старості.

Часом пам’ятники поймає страх перед людською комедією – комічною й трагічною, злету і падіння, життя і смерті, – яка підносить мармурові, бронзові й цементовані шедеври і боввани на недосяжні для смертних висоти та ідеали. А що пам’ять і кожного з нас, і спільноти громадян – неоднакова, зосібна у містян різних поколінь, професій і уподобань, ідейних шаблонів, національностей і релігій, зрозумілим є наше непереборне хотіння олюднювати міську історію. А тим  часом пам’ятники як фігури часу розкидали, розкидають і розкидатимуть на загальноєвропейські шахівниці сумління. Вони ж бо, залишені напризволяще своїми будівничими поміж своїх і чужих народів у вигляді монументів цісарям і цісаревій, князям і королям, полководцям і невідомим воякам, партійним бонзам і святим угодникам, мусять боронитися од часу і людей, якими теж колись були…

Йдучи слідом за Прохаськом, треба визнати, що кожне порядне місто мусить мати не тільки мури і брами, а й пам’ятники, котрі наповнюють урбаністичний ландшафт символічним, а заразом й міфічним сенсом людських перемог і поразок, кохання і зради, миру і війни.

О, якби пам’ятники могли говорити! Вони б, під тягарем коштовного каміння і заліза, закричали від бажання промовити правду справжніх причин їхніх народжень і смертей! Одні б бажали возвеличення славних звитяг і підкорення неісторичних народів, другі – воліли б увіковічення слабкості перед світовим духом, фатумом і невидимим Промислом, треті – від нестями щось збудувати, спаплюжити якусь площу, вулицю чи перехрестя, новомодним покручем-пам’ятником, указати напрям до державної установи, церкви чи школи, так щоб усі пам’ятали.

Монументи мають свої офіційні документи – метрики чи паспорти, котрі надають, зазвичай, непричетні люди. Це – надписи або невеликі за обсягом таблички з датуванням життя, часто в однин бік – у бік народження, але не смерті. Щоправда, такі от пам’ятникові метрики часто «підмальовуються», «підправляються», «прикрашаються» на догоду чиновникам чи режимам. Тому-то на нашому шляху зустрічаються старі/нові пам’ятники з відомими з дитинства обрисами колишніх вождів, на новий лад з патріотично відкритими обличчями наших патріотів. А інколи таких от метрик і зовсім немає – їх просто вкрали, продали, переплавили на метал…

Пам’ятники вимагають від одних пошани, відданості ідеям, во ім’я їх звели, від других – поклоніння особам чи подіям, яким вони присвячені, відправлення шабашів збанкрутілих ідей на таких смітниках історії, од третіх – засліплення і оніміння від сили творчого пориву будівничого.

Що ж нам можуть передати добрі і погані пам’ятники?

По-перше, незалежність. Від самих себе і спільноти громадян.

По-друге, шалене прагнення почестей. Для увіковічених у камені і тих, хто до них приходитиме.

По-третє, романтизм їхніх творців. Кожен правдивий монумент поставав як результат взаємодії мистецького і духовного.

По-четверте, уміння гарно одягатися. Усі порядні пам’ятники мають чуття моди і смаку.

По-п’яте, любов до самітності і егоїзм, які притаманні і героям, і творцям, і поціновувачам прекрасного.

По-шосте, звичку не соромитися прилюдно плакати і молитися.

По-сьоме, добротливість до свого народу, жорстокість до чужих націй.

По-восьме, уміння не боятися визнавати свої помилки. Це стосується кожного  і цілого народу.

По-дев’яте, комплекс вищості однієї нації перед іншою. 

По-десяте, бажання руйнувати погані і будувати гарні пам’ятники.

І, нарешті, фантазувати на історичні, і не дуже теми.

Нова популярна розвідка Івана Бондарева – це історія пам’ятників, які одного дня з’явилися у нашому місті, щоб продемонструвати міць і велич імперій. Це історія «старших братів», які зробили усе, щоб місцеві автохтони-українці вже скоро не були схожі на своїх батьків. Це історія міста, яке примудрилося мати цілу копицю різних пам’ятників, проте доводить, що від цього місто виграло, а тепер, утративши колишню ідентичність багатомовного міста, робить вигляд, ніби це не змінило нашого сьогодення в Івано-Франківську. І все це – у новій Бондаревій книжці, яка зайвий раз переконує: жоден герой пам’ятника ніколи не помре, бо у кожного свої спогади, а забути своє минуле, закарбоване у мармурі, бронзі чи цементі звісно можна, та це не означає, що пам’ятників можна позбутися.

Іван Монолатій   


Коментарів ще не додавалось!

Для додавання коментарів
увійдіть на сайт або зареєструйтесь!